Дослідження походження назви населеного пункту
Ремчиці - село, яке має рідкісну назву. З такою назвою сіл не зустрічається майже зовсім.
Неподалік Ремчиць була річкова пристань. У народі побутує версія, що село було засноване біля річкової реми (старослов'янське «рема» течія). Однак течія в річці є скрізь: в одному місці повільніша, в іншому - швидша. Найкраще і логічне підходить білоруське поняття « рум». Так називалось місце біля річки, звідки плотогони- плисаки в повінь справляли плоти. Для цього вибирали велику луку, утворену рікою. І така лука біля Ремчиць є. Робота на сплаві розпочиналась тим, що взимку переправляли сюди, на рум, спиляні, очищені від кори та гілля дерева, що їх попередньо намічав бракер, аби не потрапила під пилку гнила чи крива колода. Доставляли сюди з лісу і готові бруски для залізниць, шахт, копалень. На румі колоди складались в штабелі, що сягали двох метрів у висоту і понад чотири в ширину.
Навесні, коли річка входила в береги і вода трохи теплішала, сплавники брались в'язати плоти. Ремчуки ходили туди на підробітки. З побудовою залізниць сплав деревини почав занепадати: по-перше, саме будівництво залізниць, поки воно тривало, забрало багато лісу, по-друге, із веденням залізниці з'явився новий спосіб перевезення його на далекі відстані. Цьому сприяв і автомобільний транспорт. А назва поселення залишилась на всю його історію. Рум - Рема - Ремчиці. Можливо, раніше воно називалось Румчиці?
Село Ремчиці входило до складу Луцького повіту. Вперше, як село над Горинню, Ремчиці згадують у 1571 році (опис актової книги Київського центрального архіву). До Ремчиць були приписані села: Тріскіні і Решновка (нинішня Яринівка).
У період монголо-татарської навали місцеве населення мужньо боронилося від завойовників. У народній пам'яті збереглося чимало переказів та легенд про ці часи. Одна легенда розповідає про жорстоку битву на Туровому болоті. Тут озброєні селяни нібито заманили у пастку передовий загін ворога майже повністю його знищили.
У середині 80-х років XIX ст. тишу поліських лісів розбудили гудки паравозів. Почався рух поїздів по щойно збудованій залізниці Лунінець - Сарни - Ровно. Таким чином в лексику українських сіл вплітаються слова з білоруської мови. Населення жило в тяжких умовах. Обробляли землю, виготовляли поташ. Століття з його нестабільністю наклало відбиток на історію та мову цих населених пунктів. За Ризьким мирним договором 1921 року Села Ремчиці, Яринівка, Тріскіно у складі інших західноукраїнських земель потрапило під владу шляхетської Польщі.
Земля в Ремчицях і навколишніх селах належала пану Цацкіну. Сам пан проживав у Луцьку, а в Ремчиці приїжджав рідко.
Землею, і цехом по переробці деревини управляв економ. Із західної сторони села, нині урочище Сад, був розміщений панський маєток (зараз там залишився насип). Це був двох поверхневий будинок, обнесений ровом. Недалеко від будинку красувалося озеро, а через нього зроблений дерев'яний міст (від мосту тільки палі лишилися). За озером, ближче до ріки, були розбиті алеї, де цвіли кущі з дивними різнокольоровими квітками і чудовим ароматом. Зараз це місце називають Град.
Поліський край має багате історичне минуле, а його духовна скарбниця переповнена коштовними перлами самобутньої культури. До них можна віднести часопис « Церква і нарід».
Після загарбання земель Західної України польською державою (1921р.) українці змушені були весь час стояти в обороні своїх інтересів. Особливе місце в житті нашого краю в 30-х роках ХХ ст. займала боротьба за українську церкву. 15 березня 1935 року вийшов перший номер двотижневика « Церква і нарід» ( віддрукований у Кременецькій друкарні). На його сторінках читач міг знайти не тільки хронічку церковного життя, а й цікаві дослідження з історії рідного краю, новини культури.
Активним дописувачем журналу був і наш земляк професор Євген Сакович. Народився він у нашому селі в родині священника. (Священник Сакович і його родина поховані на церковному цвинтарі). 1939 рік приніс звільнення нашого краю від польського гніту.
Жителі села займалися сільським господарством: тримали корів, волів, овець, коней, птицю. Сіяли просо, жито, гречку, коноплі, льон. Довгими зимовими вечорами пряли льон, ткали, шили одяг. Взуттям переважно були постоли, сплетені з лика (липової та в'язової кори). Тому і зараз біля будинків ростуть вікові в'язи та липи. Сім'ї були багатодітні: 8-12 дітей. Медичного обслуговування не було. В лікарню треба було їхати аж до м. Сарни. Через це була висока смертність. Ті, хто мав землю жили краще, заможніше, і головним критерієм створення подружніх пар були, на жаль, не почуття, а наявність землі.
Сільською громадою в селі управляв сільський староста (солтус). Решта - безземельне населення - працювали в наймах: як у польських панів, так і єврейських сім'ях містечка Бережниці.
І вже з літа 1941р. німці захопили територію села. Війна ввірвалась несподівано. Навіть не встигли мобілізувати чоловіків. Наступили тяжкі болючі баси. Жителі пережили жах війни. І найстрашнішим був не фронт, коли одна армія боролась з іншою, а те, що самі жителі села розкололись на кілька таборів. Частина пішла в партизани, як кажуть в «руські», інші - в українські «бульбаші», частина в поліцаї. А найгірше було звичайним жителям, бо за будь-який зв'язок з одними, навіть за виділену хлібину, карали інші. Карали за те, що не підтримували їх ідей, карали за те, що ти поляк. Трагічна доля чекала євреїв. Їх сім'ї були відправлені у Висоцьке гетто, де вони були розстріляні 9 вересня 1942 року.
Історія цих часів кручена перекручена. Адже немає нічого страшнішого, ніж громадянська війна, а вона тривала до 1950 року. Одні були в "ястребках", другі - в УПА, інші - і енкавендистах, в червоних партизанах. Серед них були дійсно герої, але були і ті хто, чинив безчинство, свавілля, хто нажився на чужій біді. Село було звільнене від фашиських загарбників в січні 1944 року партизанським з'єднанням під командою Бегми та військами 1-го Українського фронту.
Фронт відійшов. А на переважно жіночі плечі лягли тяжкі роки повоєнної відбудови, колективізації і надії на краще. І найбільшим бажанням їх було лише одне більше не бачити війни. В пам'ять про односельців, які загинули під час ВВВ в селі було встановлено обеліск невідомому солдату.
На території Ремчицької сільської ради у перші повоєнні роки було організовано два колгоспи: колгосп ім.Дзержинського та колгосп ім.Молотова. У 1958 році ці Два колгоспи було об'єднано, а в 1961 році колгосп перетворився в радгосп ім.Дзержинського. Радгосп спеціалізувався на виробництві м'ясо-молочної продукці
у 1961 році стався ще одна важлива подія для жителів села вступив в експлуатацію новий міст, який з'єднав Сарненський і Дубровицький райони. Будівництво мосту тривало понад 10 років. До цього часу переправа через річку Горинь здійснювалась за допомогою поромів човнів.
Як розвивалась освіта в нашому селі? Із церковного архіву відомо, що в кінці 19 ст. на початку 20 ст. в селі функціонувала церковно-приходська школа вона була розміщена в Олесці. У 1922 році тут навчалося 8 учнів, дітей навчала одна із родичок місцевого священника Саковича.
Навчання до 1939 року велося польською мовою, у роки війни школа і млин згоріли. Потім діти вчилися по хатах (Частина школи знаходилася в будинку Носонець Палагії Олексіївни). У селі побудували нову школу, але з часом там розмістилася контора ім. Дзержинського. 1961 року в дію ввійшло приміщення сучасної школи, яка до 1966 року була восьмирічною, а з 1967 року школа стала середньою. Окрасою села є церква свята Різдва Богородиці, яка була побудована у 1767 році силами парафіян - дерев'яна з такою ж дзвіницею. Старожили розповідають, що коли закладали церкву, то пісок з річки носили шапками. Пам'ятка завершує живописний пагорб на правому березі річки Горинь, домінуючи у навколишньому ландшафті.
Церква побудована з дерева, без використання жодного цвяха та інших металів. Замість цвяхів, щоб скріпити дерево, вбивали загострені деревяні кілочки. Вона складається з п'яти розташованих із заходу на схід зрубців: дзвіниці, притвору, бабинця, нефу та вівтаря причому останні три складають первісне ядро споруди.
У храмі розміщений п'ятиярусний іконостас 17 ст. та декілька ікон цього ж століття.
Будову включено до пам'ятників архітектури України. Її реєстраційний номер - 1525.
Легенди нашого села
Цікавою є легенда про село Ремчиці. На березі Горині, в давнину розкинулось село. Проживали тут бідні, працьовиті люди. Клаптик за клаптиком відвойовували вони землю від лісів і боліт, щоб посіяти жито, ячмінь, просо... З обох боків від поселення людей протікало дві річечки, що впадали в Горинь. Коли річка виходила з берегів, то з берегів виходили її притоки Рема і Чиця Вода заливала посіви, луги, пасовища. Люди гинули з голоду, адже річка несла для них смерть... Вимирали вони десятками, сотнями... тому люди навали своє поселення мерчиці. Але з часом Рема і Чиця почали замулюватися, висихати, а річка Горинь стала рідше виходити з берегів. І тільки два неглибоких рівчаки з північної і південної сторони нагадують про колишні притоки Горині - Рему і Чицю. І назвали люди своє поселення Ремчиці на честь двох приток Горині.
Вулиця Новоселиця
Є у селі вулиця Новоселиця. ось яку легенду розповідають у селі про цю вулицю. Діялось це дуже давно. Жила у селі одна жінка разом із чоловіком і синами. Та прийшла біда в сім'ю - помер чоловік. Лишилася жінка вдовою з малими дітьми. Важко їй жилося. Треба було годувати дітей, виростити їх, поставити на ноги. Пройшли роки, виросли діти і віддячили свої немічній неньці, вигнавши її з рідного дому.
Біжна жінка була змучена горем, Жаль огорнув її душу, сльози лилися з її очей. Куди йти? Де подітися на старості? З горя і розпачу жінка зважилася на злочин. Підійшла до хати, обвела поглядом своє обійстя, де прожила все життя, і підпалила хату. Вулиця була пряма, хати стояли в ряд, тому полум'я швидко перекинулося з хати на хату. Вулиця згоріла повністю...
Пройшло багато часу від цієї події. Люди побудували на тому місці нові хати, а вулицю назвали Новоселицею.
Татарський брід
Діялось це дуже давно, коли орди татар робили набіги на українські землі. Ще до цього часу збереглася назва "Татарський брід" кудою пробирались татари, щоб потрапити за Горинь. Поблизу нашого села, де місцевість була горбистою (зараз це місце називають Запіллям), відбувся жорстокий бій з татарами. Загинуло багато людей не тільки з нашого села, але й з навколишніх сіл, та татар за Горинь не пустили. Пройшли роки, замулились болота і малі річки. Тільки назва "Татарський брід" несе в собі таємницю минулих століть.
Традиційні страви нашого села
Мочанка зі східними млинцями
Для приготування мочанки необхідно замочити у воду на ніч квасолю. Потім взяти м'ясо гуски або індика залити водою і варити 30 хвилин. Після чого кинути туди вимочену квасолю і варити до готовності. окремо на сковорідці піджарити цибулю і моркву, коли квасоля з м'ясом готові, то вкинути туди піджарену моркву з цибулею. Сіль і приправи за смаком.
Для приготування млинців тісто необхідно розчинити на ніч: 30гр. дріжджів розчинити в стакані теплої води, посолити, добавити муку і поставити на ніч, щоб бродило. Вранці в тісто стерти одну велику картоплину перемішати і можна смажити млинці.